Чується з вулиці тихої осені шурхіт поспішний.
Бабине літо - мов спроба утримати те, що прожито.
Звикла давно вже до фрази я: "Юність моя ж ти колишня!"
Зараз звикають до неї недавно дрібні мої діти.
Голос писклявий на бас помінявся за рік цей у внука.
Хлопець сміється у дзеркалі: "Бабо, які ж ви маленькі!"
Не зрозуміти йому ще: нас горбить з роками розлука.
Біля могил наших рідних давно розрослися опеньки...
Падає, падає листя в пожухле, покручене зілля,
В отвір поштової скриньки повз білу липку павутинку.
Ніби недавно казали нам: осінь - пора для весілля.
Стверджують нині, що осінь дописує долі сторінку.
Та, попри все, щось не віриться цим невеселим прогнозам.
Може тому, що живу я, де зими дощами розмиті.
Іній пухнастий на травах тут зветься - серйозно! - морозом.
Пір'ям пташок перелітних, мов шовком, заплави розшиті.
В лютому тут по-святковому осінь весну зустрічає:
Бронзові та карамзинові свічі дубів біля стежки.
Листя з них, наче краплинки брунатного воску, спливає...
Ну, а весна одягнувши на сонці берізкам сережки,
Білим, рожевим, ліловим заквітчує тепле довкілля...
Тихо колишется ніжність солодко-духмяна на вітах...
Й віриться легко тоді в воскресіння, в прообраз весілля
Як у єднання Творця і відкуплених з тлінності світу...
Що ж, нехай чується пізньої осені шурхіт поспішний.
Я не сумую, що бабине літо вже майже прожито...
Це не кінець! Бо мені приготовив по смерті Всевишній
Те, що прекрасніше навіть весняного ніжного цвіту.
Там на алеях духмяних я з радістю рідних зустріну.
І не прийде вже ні старість, ні смерть ні болюча розлука...
Тільки б достойно пройти цю осінню життєву долину.
Господи, міцно тримай мої кволі, поморщені руки.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Ты Ночь Мне Даришь... - Лялин Андрей Владимирович (LAVScan) …В Начале Зари, Косые Лучики Бледного (едва проглядывавшего сквозь Предрассветную Мглу) Восходящего Солнца, Казались лишь Робкими Бликами, которые то Прятались, то Метались по Небосводу как Игривые Озорные Дети, Временно оставшиеся без Родительского Глаза и Предоставленные Самим Себе в Это Прекрасное и Свежее Розовеющее Утро…
…Но Вскоре…, Лучики-Дети… Вдоволь Натешившись и Наигравшись… Осушили Слезы Ночи, Впитав в Себя Ее Силу и Скрытый Смысл…
…Жадно Выпив Утреннюю Росу Они превратились в Беспощадный Жар Величественного Света и Пламени…
…Тот Жар, который Уже НИЧТО Было Не в Состоянии Остановить или Задержать, хотя бы на Время…
…Да и Само Время, Не Желало Этого Делать…, ибо Оно Шло Вместе с Ним…
…Во След Нежному, Желанному и (Увы) так Мимолетно Растаявшему Утру, Вступал Будничный День…
…День, который Безжалостно Сжигал и Уничтожал Все То, что перед этим так Трогательно и Кропотливо Создавала Величественная Ночь…
…День, который Нёс Этому Миру - Заботу, Суету и Страдания…
…Но День, За Которым Следовало Освобождение, Созидание и Радость…
